Ростислав, 34 - 24 августа 2016 17:24

Асамблея Богiв(Кохання з вiдтiнком мiстики)

Як полумя горить, ось так iскристо i огненно,
Так i я люблю тебе натхненно,
Як буревiй що нищить на шляху своiм всi перепони ,
I полетять у вiчнiсть всi перони.. Любити вiчно тебе буду...
У вирiй полетять ще не згорiвшi полумянi вiршi,
I блискавка не спалить почуття,
Бо це всесильне i гнiтюче вiдчуття...
I я згадаю тi пророцтва що колись читали по руцi,
I бути нам довiку у розлуцi...
Тi квiти що цвiтуть нехай зiвянуть, I сонце не дарує нам тепла
Нехай одвiчнi рiки нiколи не ростануть..
Творiння раю i творiння пекла... Згадаєш ти як небо погубила, Мечем розплавила життя...
Ти серце наче перстень загубила,
I кинула у вiчнiсть забуття. Веретено перестане нитi дарувать, i доля скаже що потрiбно забувать. А я пiду до сфiнкса щоб пiзнати таємницi,
Ти наче найцiннiша картина iз крамницi...
Як жаль зiвяли вже сади Семирамiди,
I рухнули iмперii старi...
I ми не можемо кохати мов прадавнi государi...
В яких кохання мрiя неземна,
Що ж говорити надворi вiйна... Можливо коли рiки береги затоплять ,
I прокинуться прадавнii моря,
Тодi любовi почуття охоплять... Тодi не знатиму кохана горя...
Ах жаль що вимерли прадавнii боги,
Покинули той вiчний пантеон...
А я любов свою так пiдiймав на славний трон...
Якби прадавнi боги ожили, i я пiшов до них з поклоном,
Тодi б не я ,а ти так поклонялась перед троном...
Прадавнi рiки осiнь затопила, Моря у рiки розлились,
i я мов те хлоп'я побiг весело смiючись.
Тодi могутнiй Посейдон, здiйнявби бурю неземну,
I я признавсь тодi що покохав тебе одну...
Тодi б Сварог подарував житам колосся.
А я найкращу квiтку так заплiтав тобi в волосся...
Тодi б я мав за покровителя Афiну, I мудрiсть я берiг немов перлину... Тодi б богиня Афродита була б найвищим божеством,
I не губив тодi б себе вiчно гнiтючим я блаженством...
Ах жаль що вимерли боги,
I не знайти менi спасiння,
I я немов пропащий садiвник що засiває паросток насiння...
I з нього вже не проросте любов, Бо сонце палить так безжально,
А в серцi в тебе не любов,
Та це звучить ось так печально... На рунах нема сенсу вже гадать... Вже Одiна немає вiн в Валгаллi,
Та лиш про тебе я згадаю на серцi смуток i печалi...
Та ти i досi як Валькiрiя ,
Що мчить по небесах мов в дивнiм снi,
Стихii пiдкоривши так всесильно, ти не полишиш навiть увiснi...
Так пробудивши творчiсть у менi... Жаль вимерли прадавнii боги ,
I духи тих стихiй, не серед нас,
А iстини скрижалi вороги...
Нема того хто б вiдродив,
Тодi б напевно я нiколи на твою любов не ворожив...
Ах жаль немає тих богiв...
А я прихильнiсть свого Бога нiчим нiтрохи не знайшов.
Я знаю грiшник, творця супроти я пiшов...
Та якби вiн хоч трохи полюбив, то вiд кохання для поета елiксир знайшов...
Прадавнi вимерли боги а наш сучасний не спасає...
Коли у мене серце вiд вогню так замерзає...
Холоне серце, а Господь десь високо у небесах,
Стихiями так гучно управляє... Якби ж вiн знав як серце без любовi помирає...
Якби помiг тодi б i я покинув давнii пророцтва,
Забув про горе i печаль,
Полишив забуття i вiдчай... Покинув я одвiчнi ворожiння...
А якщо нi не вимерли боги? Тодi пiд покровительством зорi, пiд небом чистим мов спасiння,
I я просив в Богiв благословiння...
Якби вiд холоду я не згорiв,
То не просив прощення в Асамблеi Богiв...