Оля, 43 - 30 декабря 2010 23:27

Прокинулась – довкіль пустеля дика,
І небеса в палаючім вогні,
А наді мною із закритим ликом
Сяйлива постать в білому вбранні.

- Чого мовчиш? - запитує у мене,
У серці давній запаливши біль,
- Я – Доля, Невідома, Незбагненна.
Але сьогодні я служу тобі:
Чого бажаєш? Забуття чи дива?
Для тебе все, не гаючись, зроблю.

І я відповіла: „Нехай щасливим
буде той, кого я так люблю !”
- Це той, хто серцем грав твоїм лукаво
й, награвшись, навіть спогади жене?
- О ні, неправда! Він в усьому правий,
і навіть в тому, що забув мене.
- Навіщо це? І ти забудь про нього,
новим коханням розжени пітьму.
- Я знаю, що важка його дорога,
як можеш дати щастя - дай йому!
- Ах, ти вважаєш, ніби він і досі
ще не зазнав життя ясних принад!
- Як щастя у житті його збулося,
нехай воно помножиться стократ!
- А ревність! Може, у чуттях шалених
він припадає до чужих колін!
- Яке це має значення для мене!
Вже тим щаслива, що щасливий він...

Все не згасала в небесах пожежа,
крізь покривало лик судьби сіяв.
- Проси для себе! Я тобі належу.
Збагни, у нього Доля є своя!

Я задихалась полум’ям хапливим
і вже сама ледь чула, як молю:
- Я щастя хочу! І тому щасливим
буде той, кого я так люблю !..

(c) Ліна Костенко

• 
• 
•